(1814- 1861)
Тарас Григорович Шевченко - національний герой України. Не знати його біографію сором для будь-кого, хто вважає себе справжнім українцем. Народився поет 9 березня (25 лютого) 1814.
Місцем його появи на світ було село Моринці (Київська губернія на той час). На жаль Тараса, народився він у родині кріпака, поміщиком якого був Енгельгардт. Після 2 років проживання в Моринцях сім"я Тараса Григоровича переїхала в с.Кирилівка, де він і провів все своє важке дитинство. «Важке», тому що його мати померла в 1823р
., коли Тарасу Шевченку було всього 9 років. Після її смерті батько одружився вдруге, причому його обраницею була вдова, у якої було троє дітей. Не дивно, що вона недолюблювала Тараса Шевченка і ставилася до нього суворо, а часом і жорстоко. Єдиною людиною, яка ставилась до Тараса з розумінням і співчуттям, була його сестра, Катерина. Але після того як вона вийшла заміж її підтримка закінчилася. У 1825
помирає батько, а Шевченко тільки виповнилося 12 років. Почалося доросле життя, несправедливе та жорстоке...
Тарас Шевченко з народження любив писати і малювати. У дитинстві він часто ховався в бур"яни і на маленькому клаптикові паперу складав вірші або малював. Незважаючи на те, що він залишився сиротою, Тарас Григорович намагався знайти собі вчителів. І знаходив. Першим його вчителем був дяк, який любив випити і не раз бив Тараса з-за поганого настрою. Незважаючи на таке навчання, Тарас Шевченко все-таки зміг вивчити грамоту. Другими його вчителями були сусідні маляри, але вони змогли лише навчити Тараса Шевченка елементарним прийомам малювання. Після них Шевченко став пастухом овець, але недовго їм був, бо коли йому стукнуло 16 (у 1829р .) Його забрали в прислуги пана Енгельгардта (спочатку в ролі кухарчука, потім - козачка). Захоплення живописом не проходило, а навпаки збільшувалася з кожною хвилиною. За цю пристрасть Шевченко не раз отримував «по шиї» від свого хазяїна. Втомившись лупити Тараса і помітивши у нього талант до малювання, Енгельгардт віддав його на навчання до майстра живопису Ширяєва. Саме там Шевченку, вдавалося (коли посміхалась вдача) змальовувати статуї в Літньому саду і відвідувати Ермітаж. Одного разу, змальовуючи чергову статую, Тарас Шевченко познайомився з І.М.Сошенко. Це знайомство зіграло величезну роль у біографії Тараса Шевченка. Адже саме завдяки Сошенко він познайомився з Венеціановим, Брюлловим, Жуковським. Ці люди і викупили Шевченка у поміщика Енгельгардта. На ті часи це було ціле багатство. І що б отримати його, Брюллов намалював портрет Жуковського. За допомогою графа Вьельгорского був влаштований приватний аукціон, на якому продали цей портрет за 2500 рублів. Саме за цю ціну був звільнений Тарас Григорович Шевченко 22 квітня 1838р .
Не варто й казати, що почуттю вдячності Т.Г. Шевченко не було міри. Він навіть присвятив одне з найзнаменитіших своїх творів, «Катерина», Жуковскому.1840 - 1847 - період розквіту творчості Тараса Шевченко. Саме в цей час вийшли такі великі твори як: «Гайдамаки» (найбільша робота), «Перебедня», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка». Природньо, що всі вони засуджувалися критикою, адже були написані українською мовою. У 1846р . поет приїжджає на Україну до Києва, де зближується з Н.І.Костомаровим, який і підштовхнув його до вступу у Кирило-Мефодіївське товариство. Тарасу Шевченко не пощастило - члени цього товариства були заарештовані і звинувачені у політичній зраді, за що і понесли різного виду покарання. Тарасу Григоровичу дісталося найбільше, із-за його віршів він був відправлений на заслання до Орської фортеці. Найстрашніше в цьому було не те, що він був позбавлений волі, а те, що його позбавили можливості писати й малювати, причому ніякі клопотання його друзів не змогли йому допомогти. Невеличким порятунком для нього стала експедиція по Аральському морю в 1848- 1849р . Завдяки нормальному відношенню лейтенанта Бутакова, Тарасу Шевченко було дозволено змальовувати пейзажі узбережжя. Та щастя тривало не довго, незабаром про сприятливе відношення до Тараса Шевченка дізнався уряд, як результат - Шевченко був відправлений в Новопетрівське, а лейтенант отримав догану. Тарас Григорович перебував у Новопетровському з 17жовтня 1850р . по 2 серпня 1857р . Перебування в цьому засланні було дуже важким (особливо перший час). Через неможливість малювати Шевченко почав пробувати себе в фотографії, але це, в той час, було дороге задоволення. Тому він кинув це заняття й знову взявся за перо і написав кілька російських повістей - «Княгиня», «Художник», «Близнюки». У цих творах Тарас Шевченко дуже багато написав автобіографічної інформації.
У 1857р . Шевченка з підірваним здоров"ям звільнили. З 1858р . по 1859 р. Тарас Шевченко мешкав у Ф.П. Толстого. В 1859р . Тарас Григорович Шевченко поїхав на батьківщину. У нього відразу ж з”явилася думка придбати будиночок над річклю Дніпро, але, нажаль, не довелося - 26 лютого 1861 р. він помер. Його поховали за його «Заповітом», над Дніпром. Після своєї смерті він залишив скарб для української нації - «Кобзар».
Тара́с Григо́рьевич Шевче́нко (25 февраля (9 марта) 1814, село Моринцы, Киевская губерния (ныне Черкасская область) - 26 февраля (10 марта) 1861, Санкт-Петербург) - украинский поэт, прозаик, художник, этнограф. Академик Императорской Академии художеств (1860).
Литературное наследие Шевченко, центральную роль в котором играет поэзия, в частности сборник «Кобзарь», считается основой современной украинской литературы и во многом литературного украинского языка.
Бо́льшая часть прозы Шевченко (повести, дневник, многие письма), а также некоторые стихотворения написаны на русском языке, в связи с чем часть исследователей относят творчество Шевченко, помимо украинской, также и к русской литературе.
Родился в селе Моринцы Звенигородского уезда Киевской губернии в многодетной семье Григория Ивановича Шевченко, крепостного крестьянина помещика П. В. Энгельгардта.
Через два года родители Тараса переселились в село Кириловка, где он провёл своё детство. Мать его умерла в 1823 году; в том же году отец женился вторично на вдове, имевшей троих детей. Она относилась к Тарасу сурово. До 9-летнего возраста Тарас был на попечении своей старшей сестры Екатерины, девушки доброй и нежной. Вскоре она вышла замуж. В 1825 году, когда Шевченко шёл 12-й год, умер его отец. С этого времени начинается тяжёлая кочевая жизнь беспризорного ребёнка: сначала прислуживал у дьячка-учителя, затем по окрестным сёлам у дьячков-маляров («богомазов», то есть художников-иконописцев). Одно время Шевченко пас овец, затем служил у местного священника погонычем. В школе дьячка-учителя Шевченко выучился грамоте, а у маляров познакомился с элементарными приёмами рисования. На шестнадцатом году жизни, в 1829 году, он попал в число прислуги помещика Энгельгардта сначала в роли поварёнка, затем слуги-«казачка». Страсть к живописи не покидала его.
Заметив способности Тараса, в период пребывания в Вильне, Энгельгардт отдал Шевченко в обучение преподавателю Виленского университета портретисту Яну Рустему. В Вильне Шевченко пробыл около полутора лет, а с переездом в начале 1831 года в Санкт-Петербург, Энгельгардт, намереваясь сделать из своего крепостного домашнего живописца, послал его в 1832 году в обучение к «разных живописных дел цеховому мастеру» В. Ширяеву.
В 1836 году, срисовывая статуи в Летнем саду, Шевченко познакомился со своим земляком, художником И. М. Сошенко, который, посоветовавшись с украинским писателем Е. Гребенкой, представил Тараса конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу, художникам А. Венецианову и К. Брюллову, поэту В. Жуковскому. Симпатия к юноше и признание одарённости малороссийского крепостного со стороны выдающихся деятелей русской культуры сыграли решающую роль в деле выкупа его из неволи. Далеко не сразу удалось уговорить Энгельгардта: апелляция к гуманизму успеха не имела. Личное ходатайство прославленного академика живописи Карла Брюллова только утвердило помещика в его желании не продешевить. Брюллов сообщил друзьям, «что это самая крупная свинья в торжковских туфлях» и просил Сошенко побывать у этой «амфибии» и сговориться о цене выкупа. Сошенко перепоручил это непростое дело профессору Венецианову, как человеку, принятому при императорском дворе, но даже авторитет придворного художника делу не помог.
Забота о нём лучших представителей русского искусства и литературы трогала и обнадёживала Шевченко, но затянувшиеся переговоры с его хозяином повергали Тараса в уныние. Узнав об очередном отказе, Шевченко явился к Сошенко в отчаянном настроении. Кляня судьбу, он угрожал отомстить помещику и в таком состоянии ушёл. Сошенко встревожился и, желая избежать большой беды, предложил друзьям действовать без промедления. Было решено предложить Энгельгардту небывалую для выкупа крепостного сумму. В апреле 1838 года в Санкт-Петербурге в Аничковом дворце проходила лотерея, в качестве выигрыша в которой была картина Брюллова «В. А. Жуковский». Вырученные от проведения лотереи деньги пошли на выкуп крепостного Шевченко.
Шевченко писал в своей автобиографии:
Сговорившись предварительно с моим помещиком, Жуковский просил Брюллова написать с него портрет, с целью разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился, и портрет у него был готов. Жуковский, с помощью графа Виельгорского, устроил лотерею в 2500 рублей, и этой ценой была куплена моя свобода 22 апреля 1838 года.
В знак особого уважения и глубокой признательности к Жуковскому, Шевченко посвятил ему одно из наиболее крупных своих произведений - поэму «Катерина». В том же году Тарас Шевченко поступил в Академию художеств, где стал учеником и товарищем Брюллова. В книге «История династии Романовых» Мария Евгениева пишет, что Т. Г. Шевченко выкупила, приобретая картину, великая княгиня Мария Павловна.
1840-е годы
Годы 1840-1846 - лучшие в жизни Шевченко. В этот период расцвело его поэтическое дарование. В 1840 году вышел под названием «Кобзарь» небольшой сборник его стихотворений; в 1842 году вышли «Гайдама́ки» - самое крупное его поэтическое произведение. В 1843 году Шевченко получил степень свободного художника; в том же году, путешествуя по Украине, познакомился с княжной В. Н. Репниной, женщиной доброй и умной, испытывавшей впоследствии, во время ссылки Шевченко, самые тёплые чувства к нему. В первой половине 1840-х годов вышли «Перебе́ндя», «Топо́ля», «Катери́на», «На́ймичка», «Ху́сточка» - крупные поэтические художественные произведения.
Петербургская критика и даже Белинский не понимали и осуждали украинскую национальную литературу вообще, Шевченко - в особенности, усматривая в его поэзии узкий провинциализм; но Украина быстро оценила Шевченко, что выразилось в тёплых приёмах Шевченко во время его путешествия в 1845-1847 гг. по Черниговской и Киевской губерниям. По поводу отзывов критики Шевченко писал:
« Нехай буду мужицький поет, аби тільки поет; то мені більше нічого і не треба. »
В 1842 году была написана «Катери́на» - единственная сохранившаяся картина академического периода, написанная маслом. Картина создана на тему одноимённой поэмы художника. Шевченко стремился, чтобы картина была ясной и понятной, побуждала сочувствие. Он одним из первых в искусстве классицизма изображает беременную женщину, обобщая образ своей героини до уровня некоего символа, говорящего о метаисторической судьбе целой нации. Хотя Шевченко ещё не отошёл от академизма в построении композиции, изображении человеческих фигур и пейзажа в этом произведении, идейная направленность картины делает её настоящей вехой в развитии критического реализма в украинском искусстве.
Шевченко в течение нескольких месяцев 1845-1846 гг. работал в качестве штатного художника археологических исследований Киевской Археографической комиссии при Киевском университете, который впоследствии, в 1939 году получил его имя.
Ко времени пребывания Шевченко в Киеве (1846 г.) относится сближение его с Н. И. Костомаровым. В том же году Шевченко присоединился к сформировавшемуся тогда в Киеве Кирилло-Мефодиевскому обществу, состоявшему из молодых людей, интересовавшихся развитием славянских народностей, в частности украинской. Участники этого кружка, в числе 10 человек, были арестованы, обвинены в создании политической организации и понесли разные наказания, причём больше всего досталось Шевченко за его поэму «Сон». Сатира на императрицу, насмешка над её физическими недостатками - худобой и нервным тиком, появившемся после восстания декабристов (от нервных переживаний и из-за боязни за собственную жизнь и жизни детей императрицу постиг нервный срыв) сыграла в судьбе Тараса весьма прискорбную роль. Император лично прочитал поэму «Сон», предоставленную ему Третьим отделением. Как писал Белинский «читая пасквиль на себя, государь хохотал, и вероятно дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочёл другой пасквиль, то пришёл в великий гнев». «Допустим, он имел причины быть недовольным мною и ненавидеть меня, - заметил Николай, - но её же за что?».
Решением Третьего отделения, утверждённого собственноручно Императором, 30 мая 1847 года 33-летний Шевченко Тарас Григорьевич по рекрутской повинности был определён на военную службу рядовым в Отдельный Оренбургский корпус, размещавшийся в Оренбургском крае (территория современных Оренбургской области России и Мангистауской области Казахстана), «под строжайшее наблюдение начальства» с запретом писать и рисовать.
Пребывание в Оренбургском крае
Орская крепость, куда сначала попал рекрут Шевченко, представляла пустынное захолустье. «Редко, - писал Шевченко, - можно встретить подобную бесхарактерную местность. Плоско и плоско. Местоположение грустное, однообразное, тощие речки Урал и Орь, обнажённые серые горы и бесконечная Киргизская степь…». «Все прежние мои страдания, - говорит Шевченко в другом письме 1847 года, - в сравнении с настоящими были детские слёзы. Горько, невыносимо горько.» Для Шевченко был очень тягостен запрет писать и рисовать; особенно удручал его суровый запрет рисовать. Не зная лично Гоголя, Шевченко решился написать ему «по праву малороссийского виршеплёта», в надежде на украинские симпатии Гоголя. «Я теперь, как падающий в бездну, готов за всё ухватиться - ужасна безнадёжность! Так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с ней». Шевченко послал Жуковскому трогательное письмо с просьбой об исходатайствовании ему только одной милости - права рисовать. В этом смысле за Шевченко хлопотали граф Гудович и граф А. Толстой; но помочь Шевченко оказалось невозможным. Обращался Шевченко с просьбой и к начальнику III отделения генералу Дубельту, писал, что кисть его никогда не грешила и не будет грешить в смысле политическом, но ничего не помогало.
Запрещение рисовать не было снято до самого окончания службы. В 1848 - 1849 годах некоторое утешение дало ему участие в экспедиции по изучению Аральского моря. Благодаря гуманному отношению к солдату генерала Обручева и в особенности лейтенанта Бутакова, Шевченко поручено было срисовывать для отчёта об экспедиции виды Аральского побережья и местные народные типы. Однако, об этом нарушении стало известно в Петербурге; Обручев и Бутаков получили выговор, а Шевченко отправлен в новую пустынную трущобу - военное укрепление Новопетровское - с повторным запрещением рисовать.
Находился в Новопетровском с 17 октября 1850 года по 2 августа 1857 года, то есть - до окончания службы. Первые три года пребывания в «смердячей казарме» были для него тягостны; затем пошли разные облегчения благодаря, главным образом, доброте коменданта Ускова и его жены, которые полюбили Шевченко за его мягкий характер и привязанность к их детям. Не имея возможности рисовать, Шевченко занимался лепкой, пробовал заниматься фотографией, которая, однако, стоила в то время очень дорого. В Новопетровском Шевченко написал несколько повестей на русском языке - «Княгиня», «Художник», «Близнецы», заключающих в себе много автобиографических подробностей (изданных впоследствии «Киевской стариной»).
Во время службы Шевченко близко сошёлся с некоторыми образованными ссыльными поляками: З. Сераковским, Б. Залесским, Э. Желиховским (Антоний Сова), что содействовало укреплению в нём идеи «слияния единоплеменных братьев».
Петербургский период
Освобождение Шевченко состоялось в 1857 году благодаря настойчивым ходатайствам за него вице-президента Академии художеств графа Ф. П. Толстого и его супруги графини А. И. Толстой. С продолжительными остановками в Астрахани и Нижнем Новгороде Шевченко вернулся по Волге в Петербург и здесь на свободе всецело увлёкся поэзией и искусством. Попытки устроить семейный очаг, женившись на актрисе Пиуновой, крестьянках-служанках Харите и Лукерье, успеха не имели. Проживая в Петербурге (с 27 марта 1858 г. до июня 1859 г.), Шевченко был дружески принят в семье графа Ф. П. Толстого. Жизнь Шевченко этого времени хорошо известна по его «Дневнику» (с 12 июня 1857 г. по 13 июля 1858 г. Шевченко вел личный дневник на русском языке).
Почти всё своё время, свободное от многочисленных литературных и художественных знакомств, званых обедов и вечеров, Шевченко отдавал гравировке.
В 1859 году Шевченко побывал на Украине.
В апреле 1859 года Шевченко, представляя некоторые из своих гравюр на усмотрение совета Академии художеств, просил удостоить его звания академика или задать программу на получение этого звания. Совет 16 апреля постановил признать его «назначенным в академики и задать программу на звание академика по гравированию на меди». 2 сентября 1860 года, наряду с живописцами А. Бейдеманом, Ив. Борниковым, В. Пукиревым и др., ему была присуждена степень академика по гравированию «в уважение искусства и познаний в художествах».
Незадолго до кончины Шевченко взялся за составление школьных учебников для народа на украинском языке.
Скончался в Санкт-Петербурге 26 февраля (10 марта) 1861 года от водянки, вызванной, по мнению историка Н. И. Костомарова, видавшего его пьющим, но всего лишь один раз пьяным, «неумеренным употреблением горячих напитков».
Похоронен сначала на Смоленском православном кладбище Санкт-Петербурга, а через 58 дней гроб с прахом Т. Г. Шевченко, в соответствии с его Завещанием, перевезен на Украину и похоронен на Чернечьей горе возле Канева.
Похоронные речи напечатаны в костомаровской «Основе» за март 1861 года.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Киівської губернії в сім’ї кріпаків поміщика В.В. Енгельгарда.
1822 р. – батько віддав Тараса в навчання до дяка Павла Рубана в селі Кирилівка, куди переїхала родина. За два роки хлопець навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Після смерті матері Катерини Якимівни (1823 р.), а згодом і батька (1825 р.), Тарас деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Петра Богорського. Уже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. У с. Кирилівка пас громадську череду й майже рік наймитував у священника Григорія Кошиця.
1828 р. – Тараса взято до поміщицького двору в містечку Вільшаній, яке дісталося в спадщину позашлюбному синові Василя Енгельгарда, ад’ютантові литовського військового губернатора Павлові Енгельгарду. У списку дворових Шевченка записано як здатного «на комнатного живописца». На службі Тарас виконує обов’язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки з популярними сюжетами. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого, котрий з кінця 1829 р. до весни 1930 р. перебував у вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Після початку «листопадового» польського повстання (1830 р.) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад’ютант П. Енгельгард. Невдовзі туди приїхав і Шевченко.
У 1832 р . Енгельгард законтрактовує Шевченка на 4 роки майстрові петербурзького малярного цеху Василеві Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. У цей період Шевченко знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, художником Аполлоном Мокрицьким, письменником Євгеном Гребінкою, з уславленим художником і професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і з не менш відомим поетом Василем Жуковським, котрі відіграли в його житті надзвичайну роль – викупили з кріпацтва (1838 р .).
21 травня 1838 року Тараса Григоровича зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840 р.), «Циганка-ворожка» (1841 р.), «Катерина» (1842 р.). Успішно працює Шевченко й у жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін.). Саме в цей час розквітає його поетичний талант. 1839 р. – поема «Іван Підкова».
18 квітня 1840 року виходить друком перша збірка Шевченка «Кобзар», яка містила лише 8 творів – «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка – Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». 1841 р. - історична поема «Гайдамаки». 1841 р. – пише російською мовою віршові істричну трагедію «Никита Гайдай», згодом перероблену в драму «Невеста». 1842 р. – поема «Гамалія». 1843 р. – романтична історико-побутова драма «Назар Стодоля». 1844 р. – друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього (романтичного) періоду творчості Шевченка.
Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 роки (до арешту) і пов’язаний із двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів «Три літа» (яка містить поезії 1843-1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом «трьох літ». Сюди ж фактично належать і твори, написані 1846-1847 рр.
Перша подорож Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 року, поет відвідав десятки міст і сіл України. Тут він багато малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописная Украина», який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844 р. у Петербурзі. 1843 р. – російськомовна поема «Бесталанный» (наступного року видана під назвою «Тризна»). 1844 р. – поема «Сон». 1845 р. – отримує звання некласного художника від Ради Академії мистецтв і повертається в Україну з наміром оселитися на батьківщині. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. 1845 р. – поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», поезії «Холодний Яр», «Заповіт». 1846 р. – балади «Лілея» й «Русалка». 1847 р. – поема «Осика» («Відьма»). Період «трьох літ» - роки формування художньої системи зрілого Шевченка (реалізм поєднується з романтизмом).
1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного атицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і підтримує далі з ними зв’язок. У березні 1847 р. братство було розгромлене. Почалися арешти.
5 квітня 1847 р. заарештували Шевченка, а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі ІІІ відділу «Імператорської його величності канцелярії», тобто охранки. Антицарські твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). Його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». 8 червня 1847 р. поета привезли до Оренбурга, звідти – до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Орську він порушив царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних «захалявних» зшитків.
Наприкінці 1849 р. – на початку 1850 р. в Оренбурзі він переписав ці поезії в саморобні книжечки, які згодом, зшиті й переплетені, дістали назву «Малої книжки». В Орській фортеці поет написав 21 твір.
1848 р. – на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. Побував на острові Косарал, в укріпленні Раїм. Під час експедиції Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій.
23 квітня 1850 р. поета заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак. Шевченко був змушений припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі й доброзичливці поета почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 р . було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. поет виїхав із Новопетровського укріплення, не знаючи про цю заборону і з наміром оселитися в Петербурзі. У 1852-1857 рр. у Новопетровському укріпленні Шевченко написав російською мовою ряд повістей, із яких збереглося 9 – «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Втрачено текст «Повести о безродном Петрусе». За словами Шевченка, він написав їх близько 20. Про те, що йому заборонено проживати в столицях, Шевченко дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, доки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми «Неофіти», «Юродивий» (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» та доопрацював свої «невільницькі» поезії, які переписав до «Більшої книжки».
10 березня 1858 р. розпочалося двотижневе перебування поета в Москві, де він спинився в господі М.С. Щепкіна, видатного актора та свого близького друга. Наприкінці березня вирушив до Петербурга. В останні роки життя Шевченко бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них «Букварь южнорусский»), зближується з мистецькою інтелігенцією Петербурга – І. Тургенєвим, М. Лєсковим, М. Щербиною, Я. Полонським, братами Курочкіними, М. Чернишевським, А. Майковим та ін.
Влітку 1859 р . Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кириливці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували за наклепницьким доносом місцевого шляхтича, який звинуватив поета в богохульстві. Звільнили тільки через місяць і запропонували негайно виїхати назад до Петербурга. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта. Заслання підірвало здоров’я Шевченка.
На початку 1861 р
. він тяжко захворів і 10 березня
помер. Похований був на Смоленському кладовищі. Через 2 місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його тіло в Україну й 22 травня 1861 р.
поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі поблизу Києва.
Ключевые слова: Біографія Тараса Шевченка, тарас шевченко, жизнь и творчество тараса шевченко, скачать биографию, скачать бесплатно, украинская литература 19 века, українська література 19 ст.
Как считается рейтинг◊ Рейтинг рассчитывается на основе баллов, начисленных за последнюю неделю
◊ Баллы начисляются за:
⇒ посещение страниц, посвященных звезде
⇒ голосование за звезду
⇒ комментирование звезды
Биография, история жизни Шевченко Тараса Григорьевича
Детство и юностьРодился 25 февраля (9 марта) 1814 в селе Моринцы Звенигородского уезда Киевской губернии в семье Григория Ивановича Шевченко (1782-1825), крепостного крестьянина помещика П. В. Энгельгардта.
Через два года родители Тараса переселились в село Кирилловка, где он провёл всё детство. Мать его умерла в 1823 году; в том же году отец женился вторично на вдове, имевшей троих детей. Она относилась к Тарасу сурово. До 9-летнего возраста Шевченко находился на попечении природы да отчасти старшей сестры своей, Екатерины, девушки доброй и нежной. Вскоре она вышла замуж. В 1825 году, когда Шевченко шёл 12-й год, умер его отец. С этого времени начинается тяжёлая кочевая жизнь беспризорного ребёнка, сначала у учителя-дьячка, затем у соседних «маляров» (то есть художников). Одно время Шевченко был пастухом овец, затем служил у местного священника погонычем. В школе учителя-дьячка Шевченко выучился грамоте, а у маляров познакомился с элементарными приёмами рисования. На шестнадцатом году жизни, в 1829 году, он попал в число прислуги помещика Энгельгардта, сначала в роли поварёнка, затем казачка. Страсть к живописи не покидала его.
Заметив способности Тараса, в период пребывания в Вильне, Энгельгардт отдал Шевченко в обучение преподавателю Виленского университета портретисту Яну Рустему. В Вильне Шевченко пробыл около полутора лет, а с переездом в начале 1831 года в Санкт-Петербург, Энгельгардт, намереваясь сделать из своего крепостного домашнего живописца послал его в 1832 году в обучение к «разных живописных дел цеховому мастеру» В. Ширяеву.
В 1836 году, срисовывая статуи в Летнем саду, Шевченко познакомился со своим земляком, художником И. М. Сошенко, который, посоветовавшись с украинским писателем Е. Гребенкой, представил Тараса конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу, художникам А. Венецианову и К. Брюллову, поэту В. Жуковскому. Симпатия к юноше и признание одарённости малороссийского крепостного со стороны выдающихся деятелей русской культуры сыграли решающую роль в деле выкупа его из неволи. Далеко не сразу удалось уговорить Энгельгардта: апелляция к гуманизму успеха не имела. Личное ходатайство прославленного академика живописи Карла Брюллова только утвердило помещика в его желании не продешевить. Брюллов сообщил друзьям, «что это самая крупная свинья в торжковских туфлях» и просил Сошенко побывать у этой «амфибии» и сговориться о цене выкупа. Сошенко перепоручил это непростое дело профессору Венецианову, как человеку, принятому при императорском дворе, но даже авторитет придворного художника делу не помог.
ПРОДОЛЖЕНИЕ НИЖЕ
Забота о нём лучших представителей русского искусства и литературы трогала и обнадёживала Шевченко, но затянувшиеся переговоры с его хозяином, повергали Тараса в уныние. Узнав об очередном отказе, Шевченко явился к Сошенко в отчаянном настроении. Кляня судьбу, он угрожал отомстить помещику и в таком состоянии ушёл. Сошенко встревожился и желая избежать большой беды, предложил друзьям действовать без промедления. Было решено предложить Энгельгардту небывалую для выкупа крепостного сумму.
Шевченко писал в своей автобиографии:
"Сговорившись предварительно с моим помещиком, Жуковский просил Брюллова написать с него портрет, с целью разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился, и портрет у него был готов. Жуковский, с помощью графа Виельгорского, устроил лотерею в 2500 рублей, и этой ценой была куплена моя свобода 22 апреля 1838 года ".
В знак особого уважения и глубокой признательности к Жуковскому, Шевченко посвятил ему одно из наиболее крупных своих произведений: «Катерина». В том же году Тарас Шевченко поступил в Академию художеств, где стал учеником и товарищем К. П. Брюллова.
1840-е годы
Годы 1840-1847 - лучшие в жизни Шевченко. В этот период расцвело его поэтическое дарование. В 1840 году вышел под названием «Кобзарь» небольшой сборник его стихотворений; в 1842 году вышли «Гайдамаки» - самое крупное его поэтическое произведение. В 1843 году Шевченко получил степень свободного художника; в том же году, путешествуя по Украине, познакомился с княжной В. Н. Репниной, женщиной доброй и умной, испытывавшей впоследствии, во время ссылки Шевченко, самые тёплые чувства к нему. В первой половине 1840-х годов вышли «Перебендя», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка» - крупные художественные произведения.
Петербургская критика и даже Белинский не понимали и осуждали украинскую национальную литературу вообще, Шевченко - в особенности, усматривая в его поэзии узкий провинциализм; но Украина быстро оценила Шевченко, что выразилось в тёплых приёмах Шевченко во время его путешествия в 1845-1847 гг. по Черниговской и Киевской губерниям. По поводу отзывов критики Шевченко писал:
"Нехай буду мужицький поет, аби тільки поет; то мені більше нічого і не треба ".
«Катерина», 1842 год, масло. Единственная сохранившаяся написанная маслом картина академического периода. Картина создана на тему одноимённой поэмы Шевченко. Художник стремился, чтобы картина была ясной и понятной, побуждала сочувствие. Шевченко одним из первых в искусстве классицизма изображает беременную женщину, обобщая образ своей героини до уровня некоего символа, говорящего о метаисторической судьбе целой нации. Хотя Шевченко ещё не отошёл от академизма в построении композиции, изображении человеческих фигур и пейзажа в этом произведении, идейная направленность картины делает её настоящей вехой в развитии критического реализма в украинском искусстве.
Пребывание в Оренбургском крае
Ко времени пребывания Шевченко в Киеве в 1846 года относится сближение его с Н. И. Костомаровым. В том же году Шевченко стал поклонником формировавшегося тогда в Киеве Кирилло-Мефодиевского общества, состоявшего из молодых людей, интересовавшихся развитием славянских народностей, в частности украинской. Участники этого кружка, в числе 10 человек, были арестованы, обвинены в составлении политического общества и понесли разные кары, причём больше всего досталось Шевченко за его нелегальные стихотворения: по рекрутской повинности он был направлен рядовым, на военную службу, в Оренбургский край (территория современных Оренбургской области (Россия) и Мангистауской области Казахстана), с запретом писать и рисовать.
Эпиграмма на императрицу (издевательский кивок на её физический недостаток, появившийся после восстания декабристов) сыграла в судьбе Тараса весьма прискорбную роль. От нервных переживаний и из-за боязни за собственную жизнь и жизни детей императрица заработала нервный срыв и до конца жизни у неё был нервный тик. Император, лично прочитал поэму «Сон», предоставленную ему Третьим отделением. По свидетельству Белинского, «читая пасквиль на себя, государь хохотал», а рассвирепел только дойдя «до пасквиля на императрицу». «Допустим, он имел причины быть недовольным мною и ненавидеть меня, - заметил Николай, - но её же за что? ».
Орская крепость, куда сначала попал рекрут Шевченко, представляла грустное и пустынное захолустье. «Редко , - писал Шевченко, - можно встретить подобную бесхарактерную местность. Плоско и плоско. Местоположение грустное, однообразное, тощие речки Урал и Орь, обнажённые серые горы и бесконечная Киргизская степь… » «Все прежние мои страдания, - говорит Шевченко в другом письме 1847 года, - в сравнении с настоящими были детские слёзы. Горько, невыносимо горько». Для Шевченко был очень тягостен запрет писать и рисовать; особенно удручал его суровый запрет рисовать. Не зная лично Гоголя, Шевченко решился написать ему «по праву малороссийского виршеплёта», в надежде на украинские симпатии Гоголя. «Я теперь, как падающий в бездну, готов за всё ухватиться - ужасна безнадёжность! Так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с ней». Шевченко послал Жуковскому трогательное письмо с просьбой об исходатайствовании ему только одной милости - права рисовать. В этом смысле за Шевченко хлопотали граф Гудович и граф А. Толстой; но помочь Шевченко оказалось невозможным. Обращался Шевченко с просьбой и к начальнику III отделения генералу Дубельту, писал, что кисть его никогда не грешила и не будет грешить в смысле политическом, но ничего не помогало.
Запрещение рисовать не было снято до самого его освобождения. Некоторое утешение дало ему участие в экспедиции по изучению Аральского моря в 1848 и 1849 годах; благодаря гуманному отношению к ссыльному генерала Обручева и в особенности лейтенанта Бутакова, Шевченко позволено было срисовывать виды Аральского побережья и местные народные типы. Но эта снисходительность вскоре стала известна в Петербурге; Обручев и Бутаков получили выговор, и Шевченко сослан в новую пустынную трущобу, Новопетровское, с повторением воспрещения рисовать. В ссылке Шевченко близко сошёлся с некоторыми образованными ссыльными поляками - З. Сераковским, Бр. Залесским, Э. Желиховским (Антоний Сова), что содействовало укреплению в нём идеи «слияния единоплеменных братьев».
Находился в Новопетровском с 17 октября 1850 года по 2 августа 1857 года, то есть до своего освобождения. Первые три года пребывания в «смердячей казарме» были для него тягостны; затем пошли разные облегчения, благодаря, главным образом, доброте коменданта Ускова и его жены, которые полюбили Шевченко за его мягкий характер и привязанность к их детям. Не имея возможности рисовать, Шевченко занимался лепкой, пробовал заниматься фотографией, которая, однако, стоила в то время очень дорого. В Новопетровском Шевченко написал несколько повестей на русском языке - «Княгиня», «Художник», «Близнецы», заключающих в себе много автобиографических подробностей (изданных впоследствии «Киевской стариной»).
Петербургский период
Освобождение Шевченко состоялось в 1857 году благодаря настойчивым за него ходатайствам вице-президента Академии художеств графа Ф. П. Толстого и его супруги графини А. И. Толстой. С продолжительными остановками в Астрахани и Нижнем Новгороде Шевченко вернулся по Волге в Петербург и здесь на свободе предался поэзии и искусству. Тяжёлые годы ссылки в связи с укоренившимся в Новопетровском алкоголизмом привели к быстрому ослаблению здоровья и таланта. Попытка устроить ему семейный очаг (актриса Пиунова, крестьянки Харита и Лукерья) не имели успеха. Проживая в Петербурге (с 27 марта 1858 года до июня 1859года), Шевченко был дружески принят в семье графа Ф. П. Толстого. Жизнь Шевченко этого времени хорошо известна по его «Дневнику» (с 12 июня 1857 года по 13 июля 1858 года Шевченко вел личный дневник на русском языке). В 1859 году Шевченко побывал на родине. Тут у него возникла мысль купить себе усадьбу над Днепром. Было выбрано красивое место под Каневом. Шевченко усиленно хлопотал о приобретении, но поселиться тут ему не пришлось: он был тут похоронен, и место это стало объектом паломничества для всех почитателей его памяти. Отвлекаемый многочисленными литературными и художественными знакомствами, Шевченко в последние годы мало писал и мало рисовал. Почти всё своё время, свободное от званых обедов и вечеров, Шевченко отдавал гравированию, которым тогда сильно увлекался.
В апреле 1859 года Шевченко, представляя некоторые из своих гравюр на усмотрение совета Академии художеств, просил удостоить его звания академика или задать программу на получение этого звания. Совет 16 апреля постановил признать его «назначенным в академики и задать программу на звание академика по гравированию на меди». 2 сентября 1860 года, наряду с живописцами А. Бейдеманом, Ив. Борниковым, В. Пукиревым и др., ему была присуждена степень академика по гравированию «в уважение искусства и познаний в художествах».
Незадолго до кончины Шевченко взялся за составление школьных учебников для народа на украинском языке.
Скончался в Санкт-Петербурге 26 февраля (10 марта) 1861 года от водянки, вызванной, по мнению историка Н. И. Костомарова, видавшего его пьющим, но всего лишь один раз пьяным, «неумеренным употреблением горячих напитков».
Похоронные речи напечатаны в костомаровской «Основе» за март 1861 года.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.
Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина, Марія, брат Йосип.
1843 року Шевченко змалює хату в Кирилівці, де провів своє дитинство. У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи, до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли Тарасу було дев’ять років, померла мати. Батько одружується вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько Тараса.
Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду.
1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять років і його зробили козачком В.В. Енгельгардта.
Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.
1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 року Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.
Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано “стороннім учнем” до Академії мистецтв. Український митець із великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. 1838 року Шевченко знайомиться із художником Штернбергом.
У січні 1839 р. Т.Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства заохочення художників, а згодом, у квітні, нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. 1840 року його було нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами “Хлопчик-жебрак дає хліб собаці”.
У цей період життя митця захоплює і літературна творчість. 1837 року ним була написана балада “Причинна”, 1838 - поема “Катерина”, елегія “На вічну пам’ять Котляревському”, 1839 - поезія “Тополя”, “До Основ’яненка”.
1840 року побачила світ збірка творів Шевченка “Кобзар”, що містила вісім творів: “Думи мої …”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”. 1841 року вийшов альманах “Ластівка” із п’ятьма творами Шевченка: баладою “Причинна”, поезіями “Вітре буйний”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море…”, першим розділом поеми “Гайдамаки” - “Галайда”, окремим виданням вийшла поема “Гайдамаки”. У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину “Циганка-ворожка”.
Із-під пензля Шевченка виходять малюнки “Козацький бенкет” (1838), “Натурниця” (1840) та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. 1840 р. з’являється “Марія” - малюнок до поеми О.С. Пушкіна “Полтава”, 1841 – до оповіданнь Квітки-Основ’яненка “Знахарь”, Надєждіна “Сила волі”, 1842 - “Зустріч Тараса Бульби з синами” до повісті “Тарас Бульба”. Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами “Катерина” 1842 року. Захоплюючись театром, Шевченко пробував свої сили і в драматургії. 1842 року з’явився уривок із п’єси “Никита Гайдай”, написаної російською мовою та поема “Слепая”. 1843 року Шевченко завершив драму “Назар Стодоля”, а 1844 р. у Петербурзі окремим виданням вийшла поема “Гамалія”.
19 травня 1843 року Т.Г. Шевченко разом із Є.П. Гребінкою їде в Україну. Зупинився Т.Г. Шевченко в Качанівці, яка належала Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує кілька малюнків історичних пам’яток. Під час перебування у Києві він познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем та з художником Сенчило-Стефановським, із яким вони 1846 р. брали участь у розкопках могили Переп’ятихи біля Фастова. Із Києва Шевченко поїхав до Гребінки в “Убіжище” біля Пирятина, а звідти до с. Мойсівки (тепер с. Мосівка Драбівського району на Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Лукашевичем. Разом із ними Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. У серпні 1843 р. у селі Березівка письменник побував у П. Лукашевича. У вересні Т. Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, пише малюнок “Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці”.
В Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів “Живописна Україна”. З Кирилівки їде на Березань, де пише вірш “Розрита могила”. Деякий час поет живе в Ісківцях у Афанасьєва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори польських поетів. Із жовтня 1843 р. Т. Шевченко живе переважно в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М. Рєпніна, малює дітей В. Рєпніна та автопортрет, пише поему “Тризна”, яку присвячує Варварі Рєпніній, знайомиться із сестрами Псьол.
Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку, Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку, побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом “Вірші Тараса Шевченка”, переписаний латинським алфавітом та ілюстрований Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Т. Шевченко у селі Турівці у маєтку М. Маркевича. Відвідав Київ і на початку 1844 р. виїхав до Москви, де знайомиться з істориком Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію “Чигирине, Чигирине…”.
Із Москви Шевченко виїхав до Петербурга. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск “Живописной України”, до якого увійшли шість офортів: “У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”, “Старости”, “Судня рада”, “Дари Богдановії українському народові”, “Казка”.
1844 р. поет закінчує поему “Сова”, створює поему “Сон”, поезії “Дівичії ночі”, “У неділю не гуляла…”, “Чого мені тяжко, чого мені нудно…”, “Заворожи мені, волхве…” та вірш “Гоголю”.
У березні 1845 р. Т. Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, йому було присвоєно звання “некласного художника”. У кінці березня Шевченко виїздить до Москви, де зустрічається зі Щепкіним та Бодянським. У квітні 1845 року Шевченко приїздить в Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет прибув у Київ, де зустрівся із Максимовичем.
Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення зарисувати історичні пам’ятки, Шевченко вирушає на Звенигородщину. У Густинському монастирі він виконує кілька малюнків. У середині серпня Т. Шевченко приїздить до Переяслава, де змальовує кілька пам’яток. Відвідавши село Андруші, він малює дві сепії “Андруші”, у вересні 1845 гостює у Кирилівці.
На початку жовтня Т. Шевченко приїхав у Миргород. Тут він написав поезії “Не женися на багатій…”, “Не завидуй багатому…” та містерію “Великий льох”. У Переяславі, де він живе у Козачковського, Шевченко пише поеми “Наймичка”, “Кавказ”, вступ до поеми “Єретик”. Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об’єднав у альбом “Три літа”. Наприкінці листопада поет їздив до Києва, а незабаром його офіційно затвердили співробітником Київської Археологічної комісії.
Наприкінці грудня тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава, там він написав “Заповіт”. У січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні деякий час жив у Києві, познайомився із членами Кирило-Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою, Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся із Білозерським. У вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і пісні та описувати історичні пам’ятки. У кінці жовтня повернувся до Києва.
У січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. У березні жив у Седневі, у А. Лизогуба. Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, та відібрали збірку “Три літа”.
17 квітня 1847 року Т.Г. Шевченка привезли до Петербурга і ув’язнили в казематі “Третього відділу”. Тут він створив цикл поезій “В казематі” (“В. Костомарову”, “Чи ми ще зійдемося знову?”, “Мені однаково…”, “Садок вишневий коло хати”).
Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом “Три літа”. Згодом Т. Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, заборонивши писати й малювати. 8 червня 1847 його доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті “Близнеці”.
В Орській фортеці із-під пера Т. Шевченка з’являються нові вірші: “Думи мої, думи мої…”, “Згадайте, братія моя…”, поеми “Княжна”, “Сон”, “Москалева криниця”, поезії “N. N.” (“Мені тринадцятий минало”), “Іржавець”, “А.О. Козачковському”, “Полякам”. У кінці 1847 р. він відновлює листування з друзями і знайомими, зближується з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.
У першій половині 1848 р. в Орській фортеці Шевченко написав чотири твори: “А нумо знову віршувать”, “У бога за дверми лежала сокира”, “Варнак”, “Ой гляну я, подивлюся…”. У березні 1848 р. Т.Г. Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки “Пожежа в степу”, “Джангисагач”, “Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї”, “Урочище Раїм з заходу”, “Укріплення Раїм”, “Спорядження шхун” (два малюнки), “Пристань на Сирдар’ї”, та інші.
Восени 1849 р. експедиція повернулася до Оренбурга, і Шевченко залишився опрацьовувати її матеріали. 23 квітня 1850 року Т. Шевченка заарештували за доносом офіцера Ісаєва, поета відправили до Орська і там допитували, згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався зі знайомими.
Улітку 1851 р. Т. Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, де він здобув деяку можливість малювати. Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в’язням і засланцям. Лише 1857 року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести “Щоденник”.
2 серпня 1857 року Т.Г. Шевченко відбув із Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в’їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді.
За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у “Більшу книжку” свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: “Неофіти”, “Юродивий”, триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”. Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де познайомився із М. Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. У жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. 1856 року почали з’являтися у пресі переклади деяких його творів.
На початку 1859 року вийшла збірка “Новые стихотворения Пушкина и Шевченко”. У травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати в Україну і за поетом встановили суворий таємний нагляд. Т. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. У цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися.
15 липня поблизу с. Прохорівки його заарештували, звинувативши у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року він прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком “Кобзар”, двома накладами вийшов альманах “Хата” із дев’ятьма новими поезіями Шевченка, об’єднаними під редакційною назвою “Кобзарський гостинець”. У журналі “Народное чтение” як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета.
Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. 1861 року Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його “Букварь южнорусский”. Поет дбав про поширення освіти серед народу. На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше.
13 січня Т. Шевченко одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу “Основа”, де на перших десяти сторінках було вміщено його поезії під назвою “Кобзар”. У рецензії “Современника” на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. У своєму останньому вірші “Чи не покинуть нам, небого” поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав “Кременчуг”. 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.
